Та й заскочила на гусака. А той, наче й не так голосно обурювався. Не шипів, не так голосно ґелґотав і зовсім не намагався дівчинку вкусити.
– Ти молодець, гусаче, – сказала Хвилька. – Дякую тобі. Якщо я ще колись прийду, то принесу тобі що-небудь смачненьке. Я ж тепер серед людей живу, як і ти.
Плавала Хвилька, плавала, про все на світі забувши, а біля неї пла­вали всі ті, з ким вона колись жила і на кого колись не дуже й зважала. А вони любили її. Це Хвилька зрозуміла тільки тепер.
–
Хвилька повернулася!

–
Хвилька повернулася, – чулося довкіл. І дівчинці стало лячно. «Невже я повернулася?»

– Ні, я тільки прийшла… Вас провідати, подивитися на вас і… По­плавати. Пічкурику, попливи і поклич мою маму. Я хочу її побачити. Тільки, чуєш, нічого не кажи бабі Косі і Водянику.
Після деякого часу припливла зеленоока русалка з розпущеним во­лоссям. Вона була зовсім така, як снилася Хвильці.
–
Мамо, – кинулася до неї дівчинка. – Я дуже хотіла тебе побачити.

–
Для чого ти покликала мене серед білого дня? Хіба ти не знаєш, що

я можу показуватися тільки вночі? У Хвильки по личку текли сльози. Вони змішувалися з річковою водою.
– Я знаю. Але вночі я боюся сюди приходити. Та й зараз небезпечно. Баба Кося хотіла мене втопити.
– Я знаю. Через те я пішла від них. Я з ними більше не живу.
Аж тепер русалка обняла свою донечку. Обняла, пригорнула і тут­таки відпустила.
–
Фу! Як від тебе тхне людським духом. Але нехай краще так. Живи з людьми. Ти виросла, погарнішала, і коси у тебе… Такі, як у мене колись були. І хрестик на шиї…

І заплакала тихо, зовсім по-людськи.

–
Живи з людьми. Я не хочу, щоб ти була русалкою. Не хочу! О, баба Кося пливе. Хтось їй таки сказав. Пливи до берега. Я її затримаю.

Хвилька вийшла на берег. Вона не хотіла чекати, доки обсохне, і руш­ника з собою не мала. Натягнула на мокре тіло свій одяг та й пішла до­дому. З її кісок стікала вода. Йшла з опущеною головою – чула за собою вину. Що вона скаже? А нічого не скаже. А може їй вдасться якось… Про­шмигнути? Може ніхто й не помітив, що її не було? Ні, марна справа. На подвір’ї порався батько. Він лагодив свої рибальські сіті. Був похмурий чи сердитий. Побачив Хвильку – і наче розпогодився. Та посмішка так і не повернулася на його обличчя.

– О, Хвилько! Де ти так довго була? Ми вже з ніг збилися, тебе шу­каючи. А втім, можеш не розказувати. Я й так бачу, де ти була. Ти вся мок­ра. І коси мокрі. Коли ти так сумуєш за своїм баговинням і водяним това­риством… Що ж, ти можеш туди повернутися… Правда, ми вже до тебе звикли. Ми маємо тебе за свою і будемо за тобою сумувати. Але, якщо ти так хочеш… Тільки не розумію, навіщо я так боронив тебе від баби Косі.
– Ні, таточку, ні.
І Хвилька заплакала. Вже не, як водяний птах, а як звичайна людсь­ка дитина.
– Я просто… Дуже хотіла поплавати.
І проясніла раптом.

– Я бачила свого пічкурика! Він вже немаленький. Він виріс. І на ста­рому гусакові я покаталася. Він навіть не намагався мене вкусити. А ще я бачила маму. Мама сказала, щоб я жила з людьми і не ставала русалкою.
–
А ти що?

–
А я й не хочу бути русалкою. Мені тут добре. Я вас всіх люблю.

«Чи можна вже так дуже картати дівчинку, що вона захотіла знову зануритися у своє минуле? – подумав Максим. – Вона ще нічого не встиг­ла забути».
–
Пообіцяй мені, що ти більше ніколи сама, без дорослих не підеш до річки.

– Добре, таточку.

–
А зараз іди, переодягнися і заспокой всіх. Вони там за тебе пережи­вають. Бабуся Оля аж плакала і ліки пила. І Хвилька вистрибом побігла до хати, до свого дому, де її любили, де за неї переживали.

А якось Максим прийшов додому усміхнений, щасливий, і не міг того приховати. Він весь аж світився. Хотів відкласти розмову до обіду, але не зміг: дуже хотілося потішити родину, особливо дітей.

–
Через тиждень ми всі їдем на море.

–
На море? Всі?

–
Так.
Діти застрибали, заплескали, а дружина спитала:

–
А куди?

–
До Євпаторії.

Вона якось не поділяла загальної радості. Її обличчя виглядало за­клопотаним.
–
Послухай, Максиме, а ти хоч уявляєш собі, скільки на таку поїздку треба грошей?

–
Уявляю, Марусю, не хвилюйся так. Просто мій друг поїхав з роди­ною за кордон і залишив нам свою квартиру.

–
Живіть, – каже, – скільки хочете. Тільки мого Сурена годуйте. Су­рен – то його пес.

– Ой, я собак боюся. У нас же діти.

–
Не хвилюйся. Сурен – пес сумирний. Це лабрадор. А лабрадори дуже доброзичливі. Трохи грошей я зібрав, а решта… Харчуватися ми однак му­симо, чи тут, чи на морі, так що… Звичайно, там продукти будуть трохи дорожчі. Але ж море, сонце і безплатне житло. Коли ще таке випаде?

Захоплений розмовою, Максим і не помітив, що маленька Хвилька смикає його за рукав. Нарешті він нахилився до неї.
–
Що, маленька? Що ти хотіла?

–
Я хотіла спитати: що то таке те море? Всі радіють, а я не знаю… Максим підхопив Хвильку на руки.

–
Море, Хвилько, це багато-багато води. Так багато, що кінця-краю їй не видно. От у річці ти бачиш другий берег, а в морі його не видно, бо він дуже далеко.

– І там я зможу плавати?

–
Хоч цілий день. Вода у морі солона, пити її не можна. А плавати можна. Там тепло, то й вода в морі тепла.

– А русалки там є?

–
За русалок не знаю. Може й є та що тобі ті русалки? Плаватимеш собі. А потім лежатимеш на теплому пісочку і засмагатимеш. Там не буде ні баби Косі, ні Водяника, ні твоєї мами.

– А хто буде?