Не моя?
Осені зітхання — Це моє кохання, Смуток лебединий — Це ж бо я.
Та з кохання мого Щирого, палкого Ти лиш насміялась Досхочу. Знов тужлива осінь За вікном голосить, Співанки сплітає Із дощу.
XXX
Я відчула себе щасливою, Взимку раптом запахли квіти. Захотілося стати вродливою — Найгарнішою в цілім світі. Захотілось красою незнаною Наділити всю землю, й небо, Стати піснею незрівняною І полинуть у даль до тебе. Щоб сміялися вічно весни нам Й дарували ранкові роси, І щоб ручка маленька пестила Твої кучері й мої коси.
ЗУСТРІЧ
А я зустрічаю тебе, Немов би не снився ніколи. А я зустрічаю тебе,
Дужими руками. Я зловлю для тебе Зоряну жарптицю — Хай тобі, кохана, Папороть насниться. Я сплету для тебе Зоряну дорогу, Подаруй мені лиш Місячну тривогу. Хай бентега серця Юного, палкого Вабить в ніч чарівну Лиш мене одного.
XXX
Я так тебе чекала запізніло, Дивилась осінь сумно у вікно. Ти не прийшов — і все я зрозуміла: Тобі байдужа я давним-давно.
А за вікном сумний осінній вітер Прошепотів: “Не жди, не жди!
Він не прийде, твій найдорожчий в світі…” Ти зник кудись. Я знала: назавжди.
Втомилась осінь плакати тужливо, Сумне умила личенько дощем…
З тобою назавжди була б щаслива, Та зараз в серці тихий біль і щем… Я так тебе чекала запізніло…
XXX
Я чекала тебе в самоті…
І хилився замріяний вечір…
Так хотіла, щоб поруч був ти, Щоб поклав мені руки на плечі.
Та тебе не було, не було… t м’якими долонями вітер Освіжив мені мокре чоло, Тихі сльози з очей моїх витер.
Я стояла без смутку й зітхання, Лиш сльозою на кінчиках вій Тріпотіло тривожне чекання
І дзвеніло у скронях: “Не твій”.
І шепочуть розпалені губи, Б’ється серце в немозі п’янкій…
Де ж ти ходиш, мій гордий, мій любий По дорозі чи стежці якій?
Чиїсь кучері гладиш чи коси І говориш забуті слова…
Сплять на квітах потомлені роси, Ходить ніч, ніби казка жива…
СКАЗАВ — НЕ ЛЮБИТЬ
Сказав — не любить і журби нема. Забув, що б’є, не виваживши руку. Журись сама, чи не журись — сама. Твоє це щастя і твоя це мука.
Сказав — не любить… Сльози заховай, Бо хто-небудь побачить і осудить…
Тож бадьорись: чи смійся, чи співай, Та пам’ятай, що він тебе не любить. Сказав — не любить… відчай без надій І біль чекання вічного й пустого…
Сказав — не любить… Гарний, та не твій… Якщо й нічий, то що тобі вже з того?!
XXX
А я співала дзвінко, як тоді…
І ти забув, що я вже не твоя, що не торішнє листя у воді, що ходить інша осінь у гаях, не ті жоржини в’януть у саду, і не тебе, а іншого я жду… Отож згадай, і не питай кого, і не питай, чи я люблю його… Послухай пісню і забудь свій біль, хоч пісня ця йому, а не тобі…
У ТЕБЕ, ХЛОПЧЕ, ЗОЛОТЕ ВОЛОССЯ
ххх
У тебе, хлопче, золоте волосся, В тебе квітень, а у мене осінь. Не тумань же сині небоцвіти — Лиш весною пломеніє квітень. Не тумань же небоцвіти сині: Будуть в тебе співи солов’їні. Ранні зорі, світанкові роси Ти вплетеш в чиїсь дівочі коси. Будуть в тебе трави на покосі, А колись прийде до тебе осінь… Тож нехай сміються небоцвіти, Бо ж у тебе щойно тільки квітень.
Ти приходиш, як вісник… добра чи зла?: Ти приходиш, як щастя… чи може горе?: Я тебе, як сумління своє несла, Боячись осквернити німим докором. Я хотіла зігріти своїм теплом, Заховати тебе, чи сама сховатись… Ти ж зумисне сплутав добро із злом Й замість того, щоб плакати, став сміятись. Вирвав серце моє і жбурнув у бруд… Сам стояв і дививсь, як воно конає. Чи любив ти, крім себе кого-небудь? Чи люблю я тебе — я теж не знаю.
XXX
Якби тобі сказала я колись,
Що скінчиться любов моя до тебе, Ти б здивувавсь, слова б твої лились, Весняна пісня линула б у небо.
Земля вродила рясту досхочу, Збирала я букети зорецвітів… Я слухаю зозулю і мовчу — Кує вона мені багатоліття.
Я втомлена, я здивлена стою 1 ловлю зілля пахощі чарівні. Я хилю гордо голову свою, Весна вдягла корону, як царівні.
Я тихо йду поміж пахучих трав, Хтось тихо сіє ніжні тріолети.