19.
– Всі вже знають, що у мене є дитина, і дитина не зовсім звичайна. Я за ту дитину несу
відповідальність, бо це мій син. І раптом мій син безслідно зникає. Мене ж можуть
у чому-завгодно запідозрити. Мене можуть звинуватити, що я сама продала комусь
свою дитину, щоб добре заробити. А що ? Всякі матері бувають. Мене спитають,
де дитина. І що я їм скажу ? Почну щось торочити про вас ? Хто мені повірить ?
Про МАЗД, я впевнена, ніхто нічого не знає, як не знала досі і я. Якщо МАЗД і
справді солідна організація, то ви маєте діяти легально, щоб про вас знали. З вами має
бути зв”язок, щоб, коли треба, покликати вас на допомогу. У вас на кожній планеті
мають бути свої дійові центри. Я так це розумію. Бо інакше що ж це за МАЗД такий ?
– Чуєш, Лано ? Логічно. Дуже логічно. Слушні зауваження. Нам треба їх врахувати.
На наш захист скажу, що ми щойно тільки починаємо свою діяльність і ще не встигли
як слід розгорнутися. Хоча зробили вже чимало. Навіть знешкодили кілька
міжпланетних піратських оганізацій. Але ви праві. Цього мало. Треба й справді
активізувати всі маздівські центри на всіх планетах. Щоб про нас знали. Неприпусти-
мо, що преса нічого не чула про нас. Та все це попереду. А зараз … пані Лідо, ви не
передумали ?
– Ні. Я не віддам хлопчика.
– Аби ви тільки про це ніколи не пожаліли. Пішли, Лано. Нам час. А це вам для зв”язку
з нами.
І Календ протягнув Ліді і Артемкові маленькі кришталики. Вони були зовсім маленькі,
їх можна було носити на шиї.
– Це не шкідливо, – запевнив Календ. – Можете не переживати. Коли що – натиснете
ось цю кнопочку – і ми вас почуємо, де б ми не були. Спробуй, Артемку, для тебе це
конче важливо. Сильніше, сильніше натискай. Ця кнопка не може рухатися легко, щоб
вона не спрацювала сама від якогось довільного руху.
Почувся легкий зумер.
– Натиснув ? Молодець. Запам”ятай, хлопче: в якій би ти небезпеці не був, не забудь
натиснути ту кнопку. Але пам”ятай, що це не іграшка. Бавитися нею не можна. А
тепер дивися. Дивися і запам”ятовуй. Збоку є ще одна маленька непомітна кнопочка.
Якщо вдасться ще і її натиснути – це буде найкращий варіант. Вона покаже нам, де
саме ти зараз перебуваєш. Тоді ми легко зможемо тебе знайти. Запам”ятав ? От і
добре. Краще б все це тобі ніколи не знадобилося. Але я не певен, що так буде. Ну …
щасливо вам залишатися. Пішли, Лано. Нам пора.
Гості пішли, а Ліда сумно дивилася їм услід. Її мучили сумніви: чи правильно вона
зробила ?

Деякий час Ліда з Артемком жили більш-менш спокійно. Їх ніхто не турбував.
Здавалося, на якийсь час всі про них забули.
– От і добре, – тішилася Ліда. Але тішилася вона зарано. Про них почули справжні
викрадачі дітей. Це вже не були нерозумні хлопчиська. Це були справжні сухопутні
пірати. Вони довго стежили за Лідою і за її маленьким сином. Та так хитро стежили,
що Ліда й Артемко про таке і не подумали.
Було прохолодно. Сіяв дрібний дощ. В таку погоду Ліді не хотілося брати з собою
Артемка. А в магазин піти конче треба було. От і вирішила Ліда піти сама. Вона каза-
ла хлопчикові чужим двері не відчиняти та й пішла собі. Таки й затрималася: хтось
зустрівся, в магазині в таку погоду було чимало людей, потім згадала, що ще на пошту
треба було зайти. Так минуло чимало часу. Підходячи до свого будинку, Ліда відчула
невловиму тривогу. Щось трапилося. Вона ще не знала, що саме, але її материнське
серце відчуло: щось трапилося. Ворота були розчинені настіж. Біля воріт слід від
машини. Земля була волога, слід від коліс було добре видно. На подвір”ї лежав
мертвий собака з обірваним ланцюгом і ножовою раною.

20.
„Він боронив Артемка, – промайнула думка. – Артемка викрали”.
У хаті безлад. Очевидно, хлопчик бігав по хаті, намагаючись десь заховатися. Він
ще не знав, що від дорослих і досвідчених викрадачів дитині заховатися неможливо.
Ні, двері грабіжникам Артемко не відчиняв. Вони відчинили їх самі, виламавши
утлий Лідин замок. Хіба ж наші замки від злодіїв ? Ліда заламувала руки і плакала.
Сльози градом котилися по її обличчю. Потім похопилася.
– Чого ж я стою ? А лиходії тим часом … треба на міліцію. Де ж того дільничного
шукати ?
Ліда бігла по селу і всі, хто її бачив, розуміли, що у неї знову щось трапилося. На
розпити Ліда не відповідала – не до того було. Волосся повибивалося їй з-під хустки,
парасолю молодиця забула взяти, тепер її нещадно поливав дощ. Патьоки стікали з її
хустки, з одежі, а вона, як одержима, бігала по селу і тільки питала, де знайти
дільничного. Їй пояснювали, і вона бігла далі. Раптом Ліда зупинилася, згадавши про
маленький кришталик, залишений їй для зв”язку інопланетянами. Він постійно висів у
Ліди на шиї. В Артемка був такий самісінький. Та чи згадає про нього перелякана
дитина ? Чи не похопляться бандити та й не заберуть його у хлопчика ? Кнопка ніяк не
піддвалася. У Ліди були мокрі пальці. Вона пам”ятала, що кнопка мусила ходити
тісно, аби не натиснути її ненароком. Чи впорається Артемко, якщо Ліді важко ? О,
нарешті ! Тихенький сигнал сповістив, що Ліду почули. Тепер треба чекати. А скільки
чекати, того Ліда не знала. Вона продовжила свій шлях до дільничного, не покладаючи
на нього великий надій. Але бути бездіяльною Ліда просто не могла. Вона не могла
повернутися до порожньої хати з її безладом, до мертвого собаки, якого вона так і
залишила лежати на подвір”ї. Вірний собака. Уявляла Ліда, як плакав Артемко,
побачивши смерть свого друга. Чи усвідомила дитина, що таке смерть ? Хлопчик
любив свого Фреда і Фред любив його. Обірвав ланцюг, щоб захистити свого
маленького друга. І загинув.
Дільничний довго і дотошно про все розпитував, все записував. Складалося
враження, що для нього найголовніше – все ретельно записати, а не розкрити злочин.
Нарешті Ліда не витримала.
– Послухайте, благаю вас, пошліть погоню за злочинцями. Може, вони ще не встигли
далеко втекти. У мене біля воріт чіткий відбиток слідів від коліс їхньої машини.
– Ви, громадянко, не вказуйте мені, що я маю робити. Я сам знаю, я тут і влада, і закон.
Не все так просто, як вам здається. Може ті злочинці зовсім і не злочинці.
– Як це не злочинці ? Вони вдерлися до хати, викрали мою дитину.
– А може це й не вони. А може це ви самі свою хату переворушили, щоб заплутати
слідство ? Га ?
Ліда зблідла і не знаходила слів, щоб відповісти знахабнілому полісмену. Вона
повернулася і пішла до дверей, та дільничний її зупинив.
– Ви, громадянко, не гарячкуйте. Я тільки хотів сказати, що всяке буває у нашій
практиці.
– А я хотіла сказати, що тепер розумію, чому у нас злочинці ходять на волі, а безневин-
ні люди часто-густо сидять за гратами.
– Я не радив би вам ображати наші правоохоронні органи. За таке можна, знаєте …
Я розумію, що ви зараз в такому стані, але все-таки треба себе контролювати.
– Я тільки хочу знати, чи ви зараз, негайно, почнете пошук мого сина, чи почекаєте,
доки злочинцям з дитиною вдасться безкарно втекти.
– Прошу нам не диктувати, що ми маємо робити. Ми діємо за своїми правилами. Ми –
державна служба, а не якась там приватна шаражка. Мені за кожен літр бензину треба
відзвітуватися, а ви тут …
Ліда пішла звідси. Вона зрозуміла, що тут їй не допоможуть. Надія тільки на МАЗД.
Хоча й це якась химера. І що їй робити ? І де їй шукати поради ? Нема порадників,
нема. Ні порадників, ні захисників.