2.
– От і знайшлося. А ти казав ! То саме те, що треба, – повеселішав циган. Він розсте-
лив хустку на постелі та й гукнув:
– Ану, бідо, сідай-но сюди. Понесемо тебе продавати, то може в кращі руки попадеш.
А то у Федора і їсти нічого. Схудла, певно, на цурпалок. Сідай скорше, та й підемо на
базар.
Чи сіла біда, чи ні, того ні Федір, ні циган не побачили, бо біда ж невидима. Згорнув
циган хустку та й пішли вони з Федором на базар. Прийшли. Базар, хоч і невеликий,
та зате людний. В когось свиня кувікає, десь вівця мекає, якась молодиця тут-таки
на базарі корову доїть – видно, здалеку привела. Словом, базар був у розпалі. Тут і
циган з хусткою.
– Гей, молодиці і баби ! Купуйте хустку. Зовсім добра, майже нова. А що вже тепла,
то на ній і сніг не затримається – так відразу й розтане.
– Ти, цигане, краще скажи, де її вкрав, – сміються базарювальники.
– Отакої ! Як циган, то відразу й украв ! Ось і господар тієї хустки стоїть, – та й на
Федора киває, – попросив продати, бо каже, що торгувати не вміє. Чого ж не помогти
добрій людині ?
– Ой, так, так, – зажурилися жінки. – У Федора біда, то може й продає.
– Купуйте, жінки. Котра в ту хустку зав”яжеться, то так маком і зацвіте.
Тут підійшла старенька бабуся та й ну хустку роздивлятися та до себе приміряти.
Було видно, що хустка їй сподобалася, а грошей малувато.
– Оце і є наш покупець, – тихо шепнув циган Федорові.
– Та шкода бабусі, – сказав Федір. – Нащо їй моя біда ? Свою, видно, має.
– Тому й нехай купує. Дві біди в одній хаті ніяк не вживуться, то може й виметуться
обидві к лихій матері.
І до бабусі:
– Купуйте, бабцю. Будете грітися ще й спасибі скажете.
– Коли ж у мене грошей катма. Маю якихось два карбованці. То хіба ж за такі гроші
щось купиш ? Сама бачу, що хустка добра, та …
Циган аж засміявся.
– Що, бабусю, біда ?
– Та біда, синочку.
– Ех, хап мара ! Де наше не пропадало ! Давайте, бабцю, ваші два карбованці та за-
бирайте свою хустку. Чи так, Федоре ?
– Як так, то й так.
– Але ти, цигане, тургуєш ! За таку хустку два карбованці ! – стали з цигана кепкувати.
– Не своє – то й не жаль !
– Дивні ви люди, – виправдовувався циган, – я ж бачу, що в бабусі біда. Хіба ж я не ро-
зумію ? Та й Федір також.
Рада бабуся, що їй торг так вдався. Пішла скорше додому, щоб не передумали та
хустку не відібрали. Чула вона, як над циганом підсміювалися. Людям завжди шкода,
коли комусь поталанить. А він, хоч і циган, та душу, видать, добру має.
Прийшла додому, поклала хустку на стіл, а з неї біда – скік у хату !
– Ой-ой-ой, – загукала, – та тут ще гірше, ніж у Федора. Не хата, а розвалюха ! А холод-
но ж як !
А у бабусі і своя біда була. Та як вискочить з-під постелі, та й ну Федорову біду
бити та волочити.
– Ти чого, забродо, сюди прийшла ? Хто тебе кликав ? Мені самій їсти нічого.
Та давай обидві битися – аж курява стовпом. Увійшла баба в хату – а там порох
клубочиться. Нічого не видно, тільки порох.
– Горенько моє ! – вигукнула баба. Тільки так сказала, а з-під припічка горе викоти-
лось. Воно там причаїлося та й дрімало собі. Аж тут зчинився галас – то воно й проки-
нулося.