– Послухай, парубче, невже дівоча врода не варта якоїсь
там поганої люльки?
Це була моя найкраща люлька. Я її купив за зароблені
гроші. Із-за неї з братами посварився, коли вони її у воду
кинули. А ти… Ні, більше я знати тебе не хочу.
– Ну годі тобі. Я пожартувала.
І крукиня дістала з-за пазухи Іванову люльку.
– На, тримай свою люльку. Тепер я бачу, що для хлопця
дівоча врода значить небагато – менше, ніж якась там люлька.
Ну… Люльку свою ти вже маєш. Ходімо тепер снідати.
І хлопцеві нічого більше не залишилося, як повернутися
до того дуба, до того вогнища і до того сніданку, що
приготувала йому крукиня. Краще б йому було того не робити,
не повертатися. Але ми не можемо втручатися в казку, а тим
паче щось хлопцеві радити. Нехай все буде так, як буде.
Поснідавши, полягали горілиць на траву.
– Ну що ж, красуне, дякую тобі, як то кажуть, за хліб,
за сіль. Я неробою жити якось не звик. Пора мені вже додому
вертатися, з братами миритися та за якусь роботу братися.
Дівчина аж на рівні ноги скочила.
– Як? Додому? А я? Хочеш мене покинути? А я, дурна,
для нього стараюся, його кохаючи. Ото дурна.
– Я ж казав тобі вже, що маю вдома дівчину. Найкращу в
світі! І за ніякі скарби світу від неї не відступлюся.
«Відступишся, голубе. Ще й як відступишся, – думала
собі, посміхаючись, крукиня. – От як тільки обручку в тебе
заберу – так і відступишся».
А в голос сказала:
– Дам я тобі меду запахущого. Дам тобі зілля цілющого.
Тільки віддай ти мені свою обручку. Ну хоч не на зовсім. Ну
хоч на той час, доки я з тобою, а ти зі мною. Візьми мою,
коштовнішу. А потім, якщо захочеш, назад свою забереш. Ну
не можу я бачити, як на твоєму пальці виблискує обручка, що
подарувала тобі інша.
– Е, красуне, не одурив я жодної дівчини в своєму
житті. І тебе я не дурив. Я тобі чесно сказав, що маю дівчину.
А обручка її, нехай не така коштовна, як твоя, – це свідчення
нашої любові і я її з пальця ніколи не зніму.
«Знімеш, голубе, мусиш зняти, бо інакше я віддам
тебе своїм братам, а вони вже зроблять з тобою, що самі
захочуть».