– До моїх дзвонив ?
– Ні, переказав. Ну, я вже піду. Подзвониш, коли за вами приїжджати.
Махнув рукою і пішов.
„Дорахувався, – подумала Олена. – А що ж тут дивного ? І на що я тільки розраховувала? І
що ж тепер буде ? А-а, що вже буде. Однаково. От якби з моїм байстрюком щось сталося,
тоді б ще може…”
А в палаті жінки наперебій щебетали про своїх чоловіків.
– А мій …
– А мій …
Олена мовчала. У загальних розмовах, як те водиться між жінками в таких випадках, учас-
ті не брала.
– Олено, і твій, здається, сьогодні був ? – спитала котрась.
– Так, був.
– А він гарний. Малий на нього схожий ?
– Ні.
Жінки стенули плечима: неговірка. Аж неприємно. А коли Олена вийшла, жінки заго-
ворили всі нараз.
– Чого вона така ?
– Якась ненормальна.
– Ой, дівчата, ніхто не віда, що другий обіда. А може у неї свекруха лиха, а може чоловік
п”яниця.
– На п”яницю ніби не схожий.
– Ага ! Не схожий ! В них розбереш ! Про мого також не скажеш, що п”яниця, а як п”є !
І поточилися вічні жіночі розмови про вічні жіночі проблеми.

Мали принести дітей для годування. Перший раз ! Жінки чекали тієї миті, як свята.
Олена не хотіла ні бачити, ні тим паче годувати свою дитину. А як вона про те скаже ? Тут
її не зрозуміють. Бо всі жінки, що тут лежать, просто помішані на своїх дітях, ніби вони
тільки й створені, аби народжувати і годувати. Самиці нещасні ! Спробуй тільки щось
сказати – заклюють.
„Добре, якось я вже тут це витримаю. Але тільки тут. А далі ? Далі буде видно. Далі нічо-
го не відомо”.
Роздали дітей. Всі мами посхилялися над своїми згорточками, придивляються, щось їм
нашіптують. Олена годувала дитину лежачи – так їй було зручніше. Мовчки приклала
сина до набубнявілих грудей, а дитя припало до них, немов до цілющого джерела. Здава-
лося, ось зараз розтане крига в материнському серці і зникне ота дивна ворожість, страш-
на, неприродна і незрозуміла. Та крига не розтанула. А ворожість ? Вона росла. Неймо-
вірно !
„Смокче ! Нехай смокче. Недовго це триватиме. Ось доки тут … А що, коли …”
Обвела очима палату. Кожна жінка поглинута своїм скарбом. Олена зручніше вмостилася
на ліжку. Дитина спала.
„Це ж може трапитися ненароком … Зовсім ненароком … ніхто нічого не доведе. І вона
буде вільна !”
Поклала дитину носиком до подушки. Зверху, ніби обнімаючи, легко притиснула ліктем
дитячу голівку. Закрила очі, наче заснула. І не побачила Олена, як біля неї виросла жінка,
що лежала поруч із своєю третьою вже дитиною. Жінка схопила Олену за руку і
повернула дитину навзнак. Личко у хлопчика було червоне. Дитина заплакала, захлипала,
як доросла людина. Ще мить – і хлопчика могло б не бути … Жінка зашипіла до Олени
грізно і притишено, щоб не перелякати інших.
– Ти, суко, що робиш ? Ти що робиш ? Я тебе питаю.