Розділ XLVIII. Демократизація.

10–й клас – це вже майже дорослість (треба пам’ятати, що ми все–таки переростки).
Знову підбавилось нових учнів. Ні, не в нашому класі, в 9–й приїхали з інших шкіл:
десятирічки є тільки в Харкові і Львові.
Нові знайомства, нові пісні, лише галас і гамір, здавалося, той самий.
Але на мене відразу чекало розчарування.
Зустрілися з Сергієм – і я зрозуміла, що він став зовсім іншим, змінився до
невпізнаності. Від колишнього хлопчика, емоційного і романтичного, не лишилося і сліду.
– Я вже не хлопчик, – сказав він самовпевнено. Я за літо надивився такого… Я пізнав
життя.
Був якийсь грубуватий, агресивний, а мене постійно намагався чимось шокувати. Мені
зробилося сумно. Ні, я не була в нього закохана. Ні, я не ревнувала, що він тепер
зустрічався з Люсею. Просто я сумувала за тим хлопчиком, що колись подарував мені
маленький дзвіночок… Дзвени, дзвіночку, чи ні – ніхто тебе не почує. І що його так
змінило? Влітку він написав мені кілька листів, а потім поїхав з родичами кудись на
південь – і наше листування обірвалося. А тепер от… Зовсім інший хлопець. Ну, та що ж
поробиш! Всі ми по–трохи змінилися, і я, напевно, також, тільки за собою так не
помічаєш.
Писалися вірші, сумні і докірливі. Тільки кому дорікати? І що це дасть?
Але навчання почалося, а поряд з навчання розгорталася активна робота, і це було не
менш важливо, ніж навчання.
Мене обрали головою дитячої ради, або ще та дитяча рада називалася учнівський
комітетом – учком. Отже, я – голова учкому. А це вже посада. Наум Ейнахович
запровадив небачений досі досвід: дитяча рада вирішувала всі учнівські проблеми, навіть
розбирала конфлікти між учнями і вчителями. Вчителі спершу було виступили проти
такої демократизації, але з Наумом Ейнаховичем сперечатися було важко. Трапився навіть
випадок, нечуваний в нашій школі: вихователь вдарив учня, а потім ще й покарав його.
Потерпілим був наш Микола Козар – це дивувало, бо хлопець він був спокійний,
врівноважений, хоч і трохи лінькуватий до навчання. Вихователь працював у нас не так
давно, порядків наших ще не знав. Ми мусили вступитися за хлопця. Зібралася дитяча
рада. Викликали Василя Івановича. Спершу він відмовився прийти, поводив себе
зверхньо.
– Хто таке бачив, щоб учні розбирали поведінку вихователя?
Дехто з вчителів підтримав:
– Це дійсно якось недобре. Дітям тільки дай волю, то вони взагалі на голову сядуть.
– Тоді їм і зауваження не зробиш, і двійку не поставиш.
Наум Ейнахович суворо сказав:
– Коли вихователь не правий, то хай відповість перед дітьми за свої вчинки. Факт
нечуваний, і він – на лице. У хлопця звихнутий палець і є синець. Палець опух, і Козар не
може тепер грати на баяні. Зривається захід. Та й Василь Іванович не заперечує той факт,
що учня він вдарив.
– Та як там я його вдарив! Нічого страшного не сталося. Розвели тут… А Наум Ейнахович
панькається з ними.
Тут прихильників у Василя Івановича значно поменшало. Навіть ті, що його
підтримували, відсахнулися від нього. А Наум Ейнахович вийшов з себе.
– Ви хоч усвідомлюєте, що ви говорите? Ви вдарили учня, учня–інваліда! Та за це…
– А ви мені не погрожуйте!
– Ви підете на дитячу раду. Інакше – я вас просто звільню з роботи і дам вам таку
характеристику, що з нею вас вже ніде не візьмуть на виховну роботу.
І вже більше ніхто не заступався за Василя Івановича: чи то боялися заперечувати
Науму Ейнаховичу, чи остаточно засудили вчинок вихователя.

Зібралася дитяча рада. Крім мене, в дитячу раду входила одна дівчинка і 8 хлопців.
Кожен член дитячої ради очолював якийсь сектор: навчальний, санітарний, культурно–
масовий та інші. А по класах вибиралися в ті сектори учні. Таке було розгалуження.
Прийшов Козар і Василь Іванович. Мені вперше доводилося розбирати такий конфлікт.
Не скажу, що було легко. Існував бар’єр, котрий важко було подолати.
Це ж все–таки наш вихователь. То не те, що якогось двієчника “припісочити”. Але і
Миколу було жаль. Ну як це так: ні за що, ні про що – вдарити учня.
У дівчат і хлопців було заведено вечірнє чергування по коридору біля спальні. У нас
дівчат все було простіше: кожна за собою прибирала. Нахляпала води – витерла. А хлопці
– вони хлопці: не завжди охайні. Помилися – та й пішли спати. А воду на підлозі
повитирати мусить черговий. Миколі повезло: на його чергуванні хлопці саме ходили в
лазню, отже і в коридорі було сухо. Але Василь Іванович хотів, щоб Козар чергував і
другого дня. Та за розпорядком чергувати мав вже інший хлопець. От із–за такої дрібниці
виник конфлікт. Козар ніколи не був порушником поведінки, а тут…
Говорили довго і пристрасно. І Василь Іванович таки був змушений просити у Миколи
вибачення. Такого ще в нашій школі не було.
Але учнівська рада і учнів розбирала з усією суворістю.
Пам’ятаю, був у нас малий Івасик. Но таке вже шкідливе і вредне, що ніякої ради з ним
не було. То прибиральниці відро з водою навмисно перекине, то цвяха куди–небудь
увіб’є. А вже скільки речей переламав, перепсував, то жах! От вирішили ми його
провчити. А був той Івасик десь у класі другому ти третьому. Батьків у хлопчика не було,
займатися ним було нікому. Викликали ми його на дитячу раду. Сценарій розробили
заздалегідь. Розповіла вихователька про його жахливу поведінку. Заслухали Івасика.
Хлопчик кривлявся, грубив, не хотів визнати, що не правий. Тоді хтось вніс пропозицію:
виключити Івасика зі школи. Звичайно, все це було розіграно тільки для того, щоб
налякати неслуха. І хлопчик не повірив, що таке з ним можуть зробити. Але, коли йому в
торбинку поклали дві хлібини і вивели зі школи, він таки злякався. Вихователька сказала:
– Що ж, Івасику, якщо тобі в школі так погано, якщо ти нічого не цінуєш, то йди собі, куди
хочеш. Ми не хочемо більше терпіти твої вибрики. Влаштовуй своє життя сам.
Вечір був похмурий, осінній, сіяв дощ. Було непривітно і холодно. І тут Івасик заплакав
і сказав, що буде себе поводити добре. Всім нам було жаль хлопчика, ми себе подумки
картали, що так його налякали, та робити щось було треба. Всі повернулися на наше
“засідання” і “дозволили” Івасику продовжувати навчання в школі. Деякий час Івасик
справді був чемний. Та лише деякий час.

А ще у нас почалося змагання за кращий клас.
Воно мало тривати весь навчальний рік. Була розроблена ціла система. За хороший
захід, корисну справу, унаочнення, виготовлене власними руками, за відмінне навчання
клас одержував плюс скількісь–то балів, а за двійку, зауваження чи порушення поведінки
– мінус. Необхідно було набрати якомога більше балів. А премія була – поїздка в Одесу на
10 днів влітку. Варто було старатись. От ми і старалися. Правда, ця система мала суттєвий
недолік: будь–яку двійку чи порушення поведінки можна було перекрити, скажімо,
накресливши якийсь малюнок з фізики чи математики. Був у нас в класі Степан Вихопень.
Він до нас вже пізніше прийшов. Гарно бачив, сам був увесь такий, ніби мама його й досі
молоком годувала. Отой Степан і виручав клас. Одержить хтось двійку, або, скажімо, з
вихователем не поладить – до Степана:
– Виручай, Стипко (чомусь саме так ми його називали).
Сідає Стипка і щось креслить, придумує, і результат: було скажімо мінус 5 балів, а
стало – плюс десять.
Але ми не тільки на Стипці виїжджали, ми й самі вміли добрі справи робити:
проводили вечори, роботу з малечею не забували, цікаві радіопередачі влаштовували. Та й
вчилися не так уже й погано.

Якось я замріяно сказала:
– Колись я про нас книжку напишу.
Ні на кого це особливого враження не справило, або просто однокласники мені не
повірили. Лише невдовзі підійшов до мене Супрунюк і спитав:
– Ти й справді хочеш про нас книжку написати?
– Колись напишу.
– А про що?
– Ну, про нас, які ми є…
– А які ми?
Я була спантеличена таким розумуванням Валентина. Ото вже був хлопець, повний
суперечностей.
– То які ми є? – повторив своє запитання Супрунюк.
– Ми… всякі… Як коли…
– І про мене напишеш?
– І про тебе напишу.
– А що?
– Ну… Скажімо… Як ти в їдальні просив натрій хлору, щоб суп “понатрійхлорити”.
Валентин голосно засміявся, а потім підійшов до мене зі спини, підняв мене попід руки
і закружляв по класу. Я верещала, сварила його, а він сміявся і крутив мене по класу.
Потім поставив мене на підлогу, притримавши, щоб я часом не впала, і спитав:
– І про те напишеш?
Тепер засміялася я, але якось сумно засміялася, бо десь на самому денці ворушився
смуток, що ще трошки – і розійдемося ми, і в кожного якось по–своєму складеться життя.
Зараз, коли пишу ці рядки, Валентина Супрунюка вже нема серед нас…
А тоді був, міцний і дужий. Взимку обтирався снігом. А коли в школі панував грип,
коли весь клас грипував, Валентин один блукав по коридорах і скаржився, що йому нудно.
Вже б і захворіти хотів, щоб разом з усіма, та не міг, бо був здоровий, казали йому, “як
бик”.

А на загал – всі ми були учні, були діти, і кожен з нас любив попустувати.
Якось я зайшла в 9 клас. Там дівчата розважалися. Перевернули вверх ніжками
учительський стіл (він був без тумби), одна дівчина влазила в середину, сідала, а дві
розкручували. Попробувала і я – це було дуже цікаво. Мені сподобалося. І забулося на
мить, що я – голова дитячої ради, редактор шкільної стінгазети. Наша вихователька
Галина Павлівна вирішила проявити ініціативу – вчити старших дівчат трохи куховарити.
Умов не було майже ніяких, але іноді нас навіть пускали на шкільну кухню, і ми там
ліпили пельмені, вареники, навіть пекли пиріжки. Але однак виходило так, що пекла
Галина Павлівна, бо боялася нас підпускати до плити. Та це вже було хоч щось. Ну, а
зварити гречану кашу чи посмажити картоплю ми могли у себе наверху біля спальні: там
у нас була сяка–така плита.
Наші кулінарні вироби їли всією групою. Хлопці, звичайно, хвалили, бо складалося
враження, що вони б і по два шкільних обіди спокійно з’їли б.
Але ж на все це треба було продуктів. Особливо важко з м’ясом. Його потрібно було
досить, щоб на всіх вистачило. М’ясо було, але потрібен був дозвіл директора, щоб нам
його виділили.
Ото вже тоді нас з Марійкою посилали. Йосип Михалович до нас добре ставився.
– Йосипе Михайловичу, нам для нашого гуртка домогосподарства потрібно 2 кг м’яса.
– Дівчатка! Та це ж багато!
– Нас теж багато, Йосипе Михайловичу!
– Кожному ж попробувати треба.
– Ну, та добре вже.
І виписував все, що ми просили.
Ми і Йосипу Михайловичу іноді приносили попробувати що–небудь з нашої кулінарії,
щоб не думав, що ми дурно продукти переводимо.