XXVI. Закохані.

Після вечері у нас було обов’язкове голосне читання. Ми збиралися групою у
найбільшому класі, і вихователь нам читав якусь книжку. Яку – це вже залежало від смаку
вихователя. Ми слухали, а дехто й спав. А іноді… А іноді нам вдавалося умовити
виховательку відмінити читку, і ми грали в яку–небудь гру. Ну, скажімо, в “садовніка”:
“Я садовником родился,
Не на шутку рассердился,
Все цветы мне надоели,
Кроме…”
Кожен був якоюсь квіткою. Я була конвалією, а Фелікс – тюльпаном. Пам’ятаю, все
пам’ятаю… Гра не дуже й мудра, але бавилися майже всі, і щось у тому було… Таке
молоде, що аж дитяче.

Фелікс вчився у сьомому. Тут вчилися самі хлопці, дівчат не було. Мені чомусь було
незручно заходити у цей клас: ще подумає Фелікс, що за ним бігаю. Такого я не могла
допустити, але поступово я на ту засторогу махнула рукою, бо там було багато таких
хлопців, з котрими я запросто по–дружньому спілкувалася. Тільки до Феліксової парти я
ніколи не підходила – табу.
Ми з Феліксом якось непомітно все більше часу проводили разом. Одного разу він
приніс мені списані листки. Я прочитала – і ахнула… Вірші! Це була ніби відповідь на
пісню “Назначай поскорее свидание”.
В пісні співалося:
Не теряй же минут дорогих –
Назначай поскорее свидание,
И учти, что немало других
На меня обращает внимание.
Фелікс писав так:
Не терял я минут дорогих –
Назначал деловые свидания
И учел, что немало других
На тебя обращают внимание.
Інших слів я просто вже не пригадую.
Я не дуже тоді вникла в якість віршів, але для мене було важливо, що ті вірші писалися
для мене, і що їх писав Фелікс. У мене виросли крила. Тепер ніхто, ну ніхто не міг мені
перешкодити бути щасливою. Ми так самісінько могли стояти в коридорі біля вікна, або в
класі біля лавки з книжками. А де ж ще? Стояли, розмовляли про всяку всячину. Лише
обличчя наші світилися якимось внутрішнім світлом. Іноді, коли не було в класі
виховательки, Фелікс міг покласти свою руку на мою. І цього мені було досить, щоб
ходити окриленою цілий день. Не вірите? Звичайно, сучасні дівчата і хлопці скажуть:
“Бреше!”. Або: “Теж мені святенниця!”. І зрештою скажуть, що це не цікаво. Ще б пак!
При теперішній розпущеності та ще при сучасних телепрограмах дійсно мене буде важко
зрозуміти. Скажуть: “Моралістка, навмисне вигадує, щоб нас на шлях істини поставити”.
Не смішіть. Я нічого не вигадую, і все було саме так. А ви поміркуйте: коли все можна,
коли все дозволено, коли молода людина відразу кидається у вир пристрастей і спішить
все звідати, можливо, спершу вона й справді має відчуття розкованості і свободи. Але,
погодьтеся, що дуже швидко все це набридає, а коли часто змінюються партнери (це тепер
модне слово), почуття чи відчуття втрачають свою гостроту і стають лише фізіологічною
необхідністю. Можуть психологи мені щось заперечити? Можливо. Я не психолог. Це моя
власна думка, і зовсім не обов’язково приймати її без доведення, як аксіому. Ого, що
розвела! Розвела, бо мені так би хотілося, щоб молоді люди кожен і кожна пережили те
високе почуття любові, закоханості, взаємності, прекрасне і чисте як білість.

Від Фелікса завжди пахло гарним одеколоном і цигарками. (Курив, шибеник, хоч і
голова ради дружини). Мені це подобалося. Мені все подобалося: що б він не робив, що б
не говорив… Збожеволіти можна! Я любила, і він, здається, теж. І це було гарно. Кожну
вільну хвилиночку ми були разом. Суперниць у мене не було, чого не можна було сказати
про Фелікса.
Одного разу я по справах зайшла у 8 клас. Один хлопець, що був ніби–то прихильний
до мене, вхопив мене за руку і протримав біля себе цілих півтори години і я не могла від
нього вирватись. Тримав за руку і розмовляв зі мною. Я мало не плакала, та він мене не
відпускав. Я сердилась, говорила йому всякі дурниці, та він лише посміхався.
– Нічого, почекає твій Фелікс.
Соромно було кликати когось на допомогу чи звертатися до вихователя, він же нічого
поганого мені не робив. Він просто тримав мене за руку. Але в той час я його ненавиділа.
А в класі і справді на мене чекав Фелікс. Чекав і не розумів, куди я поділась. Тільки
перед вечерею вирвалась я із свого полону.
– Куди ти зникла? – запитав Фелікс, коли я нарешті зайшла до класу. Я ледве не плакала.
Розповіла. Після вечері хлопці обидва зчепилися. Я завмерла:
– Боже мій, що ж це буде!
Шепотіла я і, здавалося, не дихала.
Всі дивувалися з Фелікса, завжди такого спокійного і розважливого. Потім вони обидва
вийшли на розмову.
Через день мій обідчик сказав:
– Тепер з тобою і розмовляти лячно – там в тебе такий охоронець.
Я усміхнулася і гордо так відповіла:
– Зі мною можна розмовляти, коли я того хочу.
Фелікс мені нічого не хотів розповісти про їхню розмову, сказав лише:
– Ще раз зачепить, скажи мені.
– І що ти зробиш?
– Тоді побачиш.
Але більше мене ніхто не зачіпав.

Ця весна була якось особлива. Чи це лише для мене? Та ні, не лише для мене, бо всі ми
підростали і у більшості із нас були свої симпатії. Була закохана і Неля. Вона також
пробувала писати вірші, і називала свого хлопця сонечком. Дехто над нею підсміювався,
тільки не я: я її дуже добре розуміла. Про весну щебетали пташки. Про весну ми з Нелею
писали вірші. Про весну ми писали твір у класі.

Я захворіла. У мене був упадок сил, температура 350. Мене поклали в ізолятор. Тут
мені вводили глюкозу, відпоювали риб’ячим жиром і гематогеном. Приходили дівчата,
приносили книжки. Я цілими днями читала і спала. Трохи відпочити від уроків – спершу
ніби і нічого, але потім починає набридати. Надворі весна, радісні голоси долинали й
сюди, в ізолятор, а я лежала. А головне – у мене нічого не боліло. Я вже почала проситися,
щоб мене виписали, а лікарка все не погоджувалася.
Ура! Мене нарешті виписували. Крутиться голова, але я мовчу, бо ще, чого доброго, не
пустять.
Іду в клас. Де ж Фелікс? Нема його, нема. І читати не хочеться. Нема і на вечері, і на
читці. Я зовсім засмутилася. Я ж так рвалася з того ізолятора, щоб побачити Фелікса, а
його нема.
Як потім виявилося, він відпросився додому у якійсь потребі. Фелікс з батьками жив у
Львові, іноді на вихідні додому ходив. І тоді ті дні тягнулися довго і ставали такими
нудними, що, здавалося, краще б вже були уроки. От і зараз…
Фелікс прийшов у ранці перед уроками. Я почула в коридорі його кроки. Але ж не буду
бігти навперейми. Довелося чекати великої перерви. Стою біля вікна. Підійшов,
усміхнений такий.
– Ну, як ти?
– Добре.
– Це тому, що не їсиш.
– Не хочу я тих каш і макаронів.
– Треба їсти, а то бачиш, що виходить.
І перевели на інше.

В школі незабаром учнівськими силами мали ставити п’єсу “В степах України”
(уривки, звичайно).
Мені дали роль Палажки. Ой, сміху було. Всі дражнилися:
– Ходім, Палазю, до хати (за п’єсою).
Але то все байка. Головне, що мене взяли в п’єсу. Ні, якби я бачила, я б неодмінно
грала в театрі, а ще співала б, а ще… Невідомо щоб я ще робила, якби була зрячою.
В коридорі почулися справжнісінькі тобі свистки паровоза – і, чухкаючи, пройшов
прямо тобі ваговоз, що складався з декількох хлопців, тільки було незрозуміло, чому він
так тупотить усіма ногами.