Бабине літо

Вже осінь у пісню
тихенько вплітається,
вже яблука впали
на землю зігріту…
Звідкіль же береться
й куди знов ховається
оте нерозгадане
бабине літо?
В житті щось збувається,
щось не збувається.
А весни минають
з теплом і привітом.
Та справжнє кохання
либонь починається
лиш з бабиним літом,
лиш з бабиним літом.
Найкращі дівчата
в весняному гомоні,
стрункі і манливі,
як вишні у цвіті.
А жінка найкраща
у теплому спомині
і в бабинім літі,
у бабинім літі.

У моєму листопаді

У моєму листопаді
рожа зацвіла.
Що ж ти квітнеш, дивна рожо?
Чи не чуєш зла?
Он зима вже на підході
на твою біду.
Вечорами хлопець ходить
у моїм саду.
Не ходи, наївний хлопче,
під моїм вікном.
Я залишуся для тебе
спогадом чи сном.
Бо в моєму листопаді
не бува весни.
Бачиш, сніг на коси пада
сріблом сивини.
Посумуєш – та й забудеш,
то усе пусте.
А та рожа, гарна, гожа,
скоро відцвіте.
Подивився хлопець ясно,
в тім не бачить зла.
Ой, невчасно, як невчасно
рожа зацвіла.

Приснись

Тиша – аж б’є у скроні.
Тиша – аж серце тисне.
Поклади гарячі долоні
на мою знесилену пісню.
В теплих моїх обіймах
ніжна гітара плаче.
У долі я, наче в приймах,
служка її неначе.
Приснись,
здійснись,
мріє моя сумна.
Приснись,
здійснись,
ти в мене тільки одна.

Буде все так, як буде,
як напророчить доля.
Щось про нас казатимуть люди –
їхнє право на те і воля.
Не розкажу нікому,
смуток ти мій і втіха.
Принеси мені свою втому,
я тебе захищу від лиха.
Приснись,
здійснись,
мріє моя сумна.
Приснись,
здійснись,
ти в мене тільки одна.

Перелесник

Мені розповіли історію одної хворої дівчини – і захотілося написати цей вірш.

По полю дівчина боса ходила,
чогось шукала, десь там блудила.
Шукала марно такого зілля,
щоб вчаклувати з милим весілля.
Чи сам покинув? Чи хто розраяв?..
По плечах коси вітер розмаяв.
Вже ноги босі скололи терни.
Невже покинув? Невже не верне?..
Ой, верне, верне, та не до тебе.
Невже знайшов він кращу для себе?
А чорні брови, а ноги босі!
А личко біле, а довгі коси!
А тихі сльози німого болю!
Це ніби смуток ходив по полю.
Чекай, дівчино, на другі весни.
А вже ж до неї кравсь перелесник…

Покинув коханий

– Мамо, голубко, покинув коханий!
Наче на те не було і причини…
– Поплач, поплач, моя доню.
Хоч легше не стане,
але серденько в сльозах відпочине.
– Мамо, де сил мені взяти, рідненька?
Думати, хоч і не хочу, та мушу…
– Все це минеться, – потішила ненька,
– але ще довго ятритиме душу.
– Мамо, він з іншою! Він не зі мною!
Скоро вже з нею він піде до шлюбу!
Відчай у мами озвався луною.
Гладила-пестила донечку любу.
– Знать, не твоя була доля, дитино.
Буде ще в тебе із мірту віночок.
А надворі була сонячна днина.
Мірт у вазонках стелився для дочок.