* * *
Плакала самотня поетеса
В передсвітанковім безгомінні.
І дивилась посестра небесна
Й думала, що сльози ті камінні.

І злякались в небі ясні зорі,
Що вона тепер про них забуде.
У тієї поетеси горе:
Більш любить її ніхто не буде.

І не допоможе їй тут муза,
Ні Венера, ні Амур лукавий.
Заломила руки в щемній тузі.
На любов вона не мала права.

Бо хто пише вірші і поеми.
В кого муза іноді гостює,
Обминає будні і проблеми.
Хто ж такої жінки потребує?

Потай кепкувала з неї доля
І сміялась над її коханням.
Десь волошки квітли серед поля,
Сипав жайвір пісню у світання.
* * *
Я живу в двох світах одразу:
В світі будньому і реальному
Й в світі вищому, ідеальному,
Де немає зневаги й образи.

І якщо мене скривдиш ти,
І на слово наткнусь, як на лезо я,
Утечу у свою поезію –
І тобі вже мене не знайти.

Любові не зречусь

Якби сказали: „Ти візьмеш скарби,
багаті і коштовні, при умові:
нікого і ніколи не люби,
забудь і присмак зради та любові”.
Я б засміялась і сказала б: „Ні,
багатство – тлін і попіл, я це знаю.
А без любові що скарби мені?
Нема без неї пекла ані раю”.
Мені сказали: „Заберем твій зір,
всі барви, світло місяця і сонця,
або зречись любові і не вір,
що в ній знайдеш для щастя охоронця”.
Я спохмурніла і сказала: „Що ж…
Беріть мій зір і барви всього світу,
лиш тільки залишіть мені любов,
бо в ній одній найкращі самоцвіти”.
А ті слова пустими не були.
Тепер – сліпа… І гама барв погасла.
Негоди наді мною прогули,
та не була я бідна і нещасна.
Мені відкрився зовсім інший світ,
бо я кохала і була кохана.
І скільки б не набігло мені літ,
я не втомлюсь чекати, як чекала.
Любові не віддам нікому я,
і свято втіхи, й біль пекучий зради.
Любові не зречусь – вона моя,
віддам за неї всі земні принади.

Я не буду більше нічия

Надворі стоїть нестерпна спека,
все в’ялить і сушить на землі.
Я – самотній втомлений лелека,
що прибився на однім крилі.
Стану біля хати, біля дому,
в далину подивлюся в журбі.
Я не говорила ще нікому
ті слова, що я скажу тобі.
Хай холодний дощ дерева мочить,
з душ людських змиває фальш і бруд.
Подивись мені, коханий, в очі –
і забудем плітки й пересуд.
Хай сніги метуть і вітер свище,
нам з тобою затишно удвох.
Почуття любові – це найвище,
що подарував людині Бог.
А коли прийде весна жадана
і воскресне річки течія,
скажеш ти мені „Моя кохана” –
я не буду більше нічия.

Коли ударить хтось на сполох

Коли у ясну ніч
ударить хтось на сполох,
тоді мерщій біжи
у мій порожній дім.
То самота моя,
то мій нестерпний холод
у груди б’є твої
на дивовижу всім.

Нікому не кажи,
бо їм не зрозуміти.
Всі думають, що я
щаслива у житті.
І знову листопад
стежки до мене мітить,
та я одним-одна
у цілому гурті.

Коли у ясну ніч
ударить хтось на сполох,
не треба, не спіши
на поклик мій німий.
Сама усе знесу:
і порожнечу, й холод.
Не треба, не приходь,
бо ти уже не мій.

Недопита любов

Недопиту любов
розіллю по столі –
і забудуться знов
всі тривоги малі,
всі малі чудеса
і великі дива.
І зійдуть небеса,
й захмеліють слова.
Ти налий мені в душу
того трунку п’янкого.
Я признатися мушу,
що люблю отакого:
як струна, мелодійного,
як весна, ненадійного,
до нестями звабливого
і до болю зрадливого.
Те, що ти говорив,
доспіваю сама.
Якщо ти одурив,
тобі прощі нема.
Як зневажиш мене
і піднімеш на сміх,
то любов обмине,
більш не знатимеш втіх.
Недопиту любов
розіллю по столі.
Недоспіваний сум
розстелю по землі.
Хай на ньому зросте
цілий сніп дурману.
Що ж, спасибі й за те,
за солодку ману.