ЦАРИЦЯ ЗИМИ
Взимку ночі довгі, а дні зовсім короткі. Не встигло сонечко вгору підбитися, як йому
вже час заходити. Особливо рано темніє на селі. А ще, коли згадати ті далекі часи, як по
селах і електрики не було. Не вірите? Як це електрики могло не бути? А запитайте у
Ваших бабусь, то вони й розкажуть, як сиділи колись при гасовій лампі: і шили, і
вишивали, і пряли, і уроки вчили… Ото саме про ті часи й мова.
В Марусиній хаті споночіло. А гасова лампа посвітила трохи, а потім блимнула та й
погасла.
– О, гасу забула налити, – забідкалася мама.
– Нічого, – заспокоїв батько, – раніше спати ляжемо. Добре, що по господарству
впоралися. А шити-прясти ще й завтра встигнеш. Спочинь трохи. Всього не пошиєш і не
спрядеш. Ти у мене і так господиня нівроку.
– Та воно так. Але якось чудно так зарання спати лягати. Не свято ж.
– Нічого. Спочинемо трохи.
Рано й полягали. Маруся спала у невеличкій найтеплішій світличці. Їй тут було
добре і затишно. Тут їй завжди снилися добрі і цікаві сни. Та чомусь сьогодні сон до неї
довго не приходив. Батьки, натомлені щоденною роботою, швиденько поснули, а дівчинка
ще довго перекидалася з боку на бік і чомусь ніяк не могла заснути. За вікном хурделило.
У вікна жбурляло снігом. Пустувала метелиця – так любив казати Марусин татко. Але
сьогодні та метелиця щось вже занадто розпустувалася: грюкала чимось, завивала в
комині – дівчинці аж страшно було. Хоча… чого їй боятися? В хаті тепло, двері зачинені,
тато і мама за стіною сплять. Маруся вже зібралася задрімати, як раптом… А може це їй
здалося?.. Прислухалася… ні, не здалося. Хтось явно стукав у сінешні двері. Спершу
Маруся хотіла розбудити татка чи матусю, але…
– Я не така вже й маленька, – сказала собі дівчинка. Маруся добре пам’ятала, що
двері самій нікому не можна відчиняти. А вона й не відчинятиме. Вона тільки… накинула
пальтечко, хустку, вскочила у трохи великуваті валянці.
– Хто там? –запитала. За дверима почувся невиразний жіночий голос.
– Угу-гу-у! Відчини!
– Я зараз. Я розбуджу маму чи тата.
– Ні-ні! Що ти! – голос трохи пом’якшав і став виразніший.
Було схоже, що за дверима – стара жінка.
– А-а, це, певно, бабуся Ликера. Певно, їй щось треба. Може, ліків яких…
– Зараз, зараз я відчиню…
Маруся ледве відсунула міцний важкий засув… А далі двері вже самі вирвалися з її
рук і відчинилися настіж. Повіяло холодом і сипнуло снігом. Дівчинка хотіла вскочити в
хату та гукнути тата або маму, але не встигла. З голосним реготом підхопила метелиця
Марусю, загорнула геть усю в холодну снігову ковдру та й помчала кудись у безвість.
Дівчинка пробувала кричати, але снігу набивалося повний рот і вона закашлялася.
Спробувала заплакати – сльози тут-таки перетворювалися на крижинки. А метелиця
реготала, вила, танцювала, крутилася, аж у Марусі паморочилася голова.
Раптом все стихло, і дівчинка відчула, що вона стоїть на землі, вкритій глибоким
снігом. Маруся довго виборсувалася з снігової ковдри, протирала заліплені снігом очі.
Довкола було тихо. Ніхто не вив і не реготав.
“А де ж метелиця?” – подумала дівчинка. Вона страшенно замерзла, не відчувала ні
рук, ні ніг. Як колись вчив її тато, Маруся почала тупотіти ногами і розтирати лице і руки
снігом. І раптом почула зовсім поряд голос:
– О, я бачу, ти тямуща. Таких мені і треба.
Дівчинка озиралася довкола, та нікого не бачила. Але хтось же тут є! Це, мабуть, та
метелиця, що вкрала її. І Маруся сказала:
– Як Вам не соромно! Я Вам відчинила, а Ви…
– Ха-ха-ха! А хіба ж ти не знаєш, що двері нікому не можна відчиняти?
– Та знаю, – зітхнула дівчинка і далі не знала, що сказати.
Та все ж зважилася:
– Тітонько, відпустіть мене додому. Ну, будь ласка!
– Яка я тобі тітонька? Я – цариця зими.
– Хіба ж цариці такі бувають?
– Які це “такі”?
– Злі та недобрі. Хіба цариці викрадають маленьких дівчаток? Ні, Ви не цариця, Ви,
мабуть, Баба-Яга.
– Ах, ти, дівчисько! Замовкни! А то оберну тебе на звичайнісіньку бурульку. Тоді
знатимеш.
Дівчинка замовкла, хоча розуміла, що й так вона незабаром замерзне, бо ні мама, ні
тато її тут не знайдуть.
Сходило сонце. Маруся побачила, що довкола неї – густий ліс. Деревам було важко
тримати снігові шапки – і вони аж стогнали, поскрипуючи. Білочка дивилася на дівчинку
своїми намистинками-очима.
– Що? Роздивилась? – знову старечий скрипучий голос.
–Де Ви? Я Вас не бачу.
Дівчинка роззиралася довкола, але нікого не бачила.
– Покажіться мені. Я хочу Вас побачити.
– Дивись праворуч.
Маруся глянула і побачила сніговий вихор.
– А… для чого я Вам? – несміливо запитала дівчинка.
– Ти будеш мені служити. Будеш людей у ліс заманювати, з дороги їх збивати. Йде,
скажімо, перехожий і чує, як дівчинка плаче. Хто ж з людей відмовиться допомогти
дитині? Люди добрі. А я їх тим часом і заведу в хащі, і заморожу.
– Я ніколи такого не робитиму.
– А це ми ще побачимо. Все робитимеш, голубонько, як добре змерзнеш. А це вже я
постараюся.
– І дихнула на дівчинку холодним морозяним вітром, що в Марусі аж подих
перехопило. Тут білочка з очима-намистинками не витримала:
– І не соромно збиткуватися над бідною дитиною?
Маруся здивувалася. Вона чула, що звірі і птахи розмовляють, але знала, що це буває
тільки в казках. А може, вона вже замерзає і це їй видається? І дівчинка ущипнула себе за
ніс. Ні, вона не замерзає. Розтерте снігом личко пашіло. Дівчинка з цікавістю подивилася
на білочку.
– Я про тебе всім мешканцям лісу розкажу, – не вгамовувалась та. – Всі знатимуть,
яка ти недобра.
Метелиця сердито закушпелила снігом:
– Цить, куцохвоста, а то заморожу.
– Це я куцохвоста? Ото вже брешеш, стара відьмо. Глянь, який у мене пухнастий
хвіст. Ти б і сама такий хотіла, та дзуськи! Заморозиш? Мене? Ха-ха! Дзуськи! Ти зугарна
над беззахисними дітьми збиткуватися. А мою теплу шубу тобі не пройняти. Іди краще з
нашого лісу, доки ми на тебе весну не накликали.
Розгнівалася метелиця. Закрутився сніговий вихор, зарипіли й застогнали старі
дерева, а молоді до землі понагиналися.
Аж Марусі стало страшно.
– Я іду-у-у! Але незабаром поверну-у-усь! Тільки брата свого Мороза покличу. Тоді
ви дізнаєтесь, почім ківш лиха! А ти, неслухняне дівчисько, померзни трохи, то, може,
порозумнішаєш і покірнішою станеш.
Сказала так метелиця та й подалася лісом. На галяві все стихло, а десь далеко в лісі
відлунював сердитий голос метелиці:
– Угу-гу! Угу-гу!
Маруся стала та й заплакала, безпомічно і безпорадно, як плачуть лише діти. І тут
вона почула голос білочки.
– Не плач, дівчинко, краще лізь сюди, до мене у дупло. Тут тепло. І горішками я тебе
пригощу. А мої маленькі білченята охоче з тобою побавляться. Нумо, швиденько, доки
метелиця не повернулася. А то пропадеш тут.
– Ви така смілива, – крізь сльози сказала Маруся. –Але я бояся, щоб Вам метелиця
не завдала шкоди.
– Ти не бійся. Нічого вона мені не зробить. Швидше лізь сюди.
Дівчинка спробувала залізти на дерево. Та де там! Вона була така маленька, а
стовбур такий заледенілий, товстий та колючий. Їй би хоч трішки, щоб до гілок
дотягнутися. Та де там!
– Кабане-Іклане, – гукнула білочка, – допоможи дитині. А ти, дівчинко, його не
бійся, він тебе не скривдить.
На галявину вийшов здоровенний вепр. Він був навіть дуже страшний. Але Маруся
вже і його не злякалася, стільки пережило її маленьке серденько.
– Рох, рох! Залізь на мою спину.
Обіпершись передніми лапами об стовбур дерева кабан чекав, доки дівчинка
видряпалась до найнижчих гілок. А далі вже вона зможе й сама.
У дуплі і справді було тепло і затишно. Двоє білченят дивилися на Марусю цікавими
оченятами-намистинками, такими самісінькими, як у їхньої мами.
– Не бійтеся її. Це маленька дівчинка, людська дитина. Вона у нас поки що поживе.
Бери горішки, підкріпитися. Ти голодна.
– Дякую Вам, – сказала розлучено дівчинка. – Але ж Вам самим…
– Не турбуйся. Я запаси великі зробила. Вистачить. Та й весна вже не за горами.
Тому і лютує метелиця.
По якімсь часі прилетіла люта метелиця та й сіла під ялиною спочивати. За нею і
Мороз прискрипів по снігу. Як притисне, як почне все живе холодом сковувати. А сам
сміється – задоволений, що таку силу має. А звірятам що? Дошкуляє, звісно, морозяка. Та
вони у нори свої та барлоги поховалися, весну чекають. От тільки зайчику біда: ні хатки у
нього, ні нірки. Шубка, хоч і тепленька, та однак холодно. Та ще голод дошкуляє.
– І коли вже весна та прийде? – думає бідолашний зайчисько.
А її нема та й нема.
Пригрілася Маруся у дуплі та й задрімала. Білочка наказала білченятам не
пустувати: нехай поспить натомлене дівчатко. А метелиця саме й згадала про дівчинку.
– А де ж це моя полонянка? Чи не замерзла часом? Ні, наче не видко. Куди ж вона
поділася? Утекти ніяк не могла. Цей сніг не для її ніг… Ей, білочко, ти часом не бачила
того дівчиська?
– А якби й бачила, то що?
– То сказала б мені.
– Довго чекатимеш. Аж до весни.
– Не нагадуй мені за ту весну. І чого всі тільки про неї й говорять?
– Бо ти вже всім набридла.
– Ну-ну! Ти не дуже.
А Мороз все дужчав та й дужчав. Заходило сонце. На ліс опускалася довга і
морозяна зимова ніч.