Молитва жебрачки

Дитя самотнє,
Одно на світі,
Стоїть у церкві
В своїм лахмітті.
Тая дитина
Молитв не знала,
Бо не навчила
Матуся змала.
Сама до Бога
Молитви слала,
Як собі склала,
Як собі знала.
“Всеблагий Боже,
Почуй мій голос:
Дай, щоб у полі
Вродився колос,
Нехай в багатих
Прибуде в хатах,
То може зволять
й мені щось дати”.
Стара бабуся
Молитву чула
І до дитини
Тихо зітхнула:
“Молися, доню,
За всії люди:
Хай добре серце
Вкладе Бог в груди,
Бо, як багатий
Зле серце має,
Не дасть ні крихти —
Собі сховає.
Як добре серце
Має людина,
Останню крихту
Віддасть, дитино.
Не за багатство
Молитись мушу —
За серце добре
І чисту душу”.

Молитва за злостивців

Господи, прости моїм злостивцям
їх бажання заздрісні і злі.
Кожного зроби на мить щасливцем,
дай відчути їм красу землі.
Дай почути їм пташиний щебет,
запахи черемхи та бузку…
Може, і вони повірять в тебе,
в Твою руку, владну і тривку.
Відпусти гріхи їм і помилуй,
наверни на істинний їх путь.
Покажи їм владу свою й силу,
та про милість, Боже, не забудь.
Господи, прости моїм злостивцям
каверзи і наміри їх злі.
Кожного зроби на мить щасливцем —
і настане радість на Землі.
Просвіти їх душі світлом правди,
світлом віри розум просвіти
і прости, самого себе ради,
не карай, помилуй і прости.

Те, що болить

Мороз — аж видзвонюють вікна,

покрикує сніг під ногами,
і мовчки несе новий рік нам
все, що заслужи ми з вами.

А може й не заслужили…
А він роздає гостинці…
Здається ми тим завинили,
що ще, попри все, українці…

Що маєм свою державу,
що маєм свої закони.
От жаль лиш, немаємо права
свої закрити кордони.

Кордони нашого духу,
кордони нашого часу…
Розвісили втомлені вуха —
і інтегруємось в масу…

Куди б пак! Ми — європейці!
І національність нам зайва!
Індійці, санскрит, ахейці!..
мутанти якісь… Бодай вам!..

Та слово гірке не зірветься
із губ моїх в ніч новорічну.
Частинка зболілого серця
виспівує гімн наш велично.

Бо ще Україна не вмерла
й не вмре, якщо ми, українці,
зберемо усі свої перли
й посіємо в кожній крихтинці.

Й відродиться в кожній дитині
і пісня, і мова і… совість…
Лиш тільки тоді Україна
почне ненаписану повість.

Не даймо ж ні людям, ні часу,
котрий насувається грізно,
німу інтегровану масу
зробить з нас… бо буде запізно.

До князя Володимира

Володимире, встань і охрести
ту грішну Русь, що зветься Україна,
та не прости, нікому не прости,
що наплодили ідолів камінних
та й ідолів живих по всій землі
і з ними нерозлучимось і досі…
А наші діти — грішники малі,
що жебрають, заплакані і босі.
Дійшли до краю. Що вже той ясир!
Само дівча в неволю продається!
Спокути не благай і не проси —
змією біль обвивсь навколо серця.
Самі не знаєм, чи єретики,
чи попросту затяті атеїсти…
І в дзвони б’ють сполохані віки,
і глянув Володимир з-під руки,
не знаючи, що всім нам відповісти…

“Поборники”

Княгине Ольго, вже й до тебе
брудні ми лапи простигли.
Ми вже б добралися й до неба,
якби могли. Якби могли,
то всіх святих би поскидали
й самі вмостилися б отам.
І вже б тоді служити стали
усім перевертням й чортам.
А може б нам вони служили,
бо ми такі. О, ми такі!
Сотаємо з хрещених жили,
ідей “поборники” палкі.
Ми — грошолюби і ледащо.
Що ж тут такого? Можна все!
Що нас любити нема защо?
Гординя наша нас несе.
Самі себе ми любим двічі!
А що традиції? Пусте!
Комусь дивитись треба ввічі?
Навіщо? Сяйво золоте
від наших грошей, що ми маєм.
На крові, кажете? Дарма!
Ми власноруч не убиваєм.
Хіба вже найманців нема?