І про що він думав?..
Народжувавсь заново?
Чи складав уперше
До слова слово?..
Він був молодий ще,
Та вже досвідчений,
Я ж була дівчиськом,
Худим і втомленим.
Я читала вірші,
Тихо і знічено,
Він сидів і слухав
Й здававсь здивованим.
Він сидів і слухав…
Звідкіль йому знати?..
То були не вірші,
А долі дотеп…
Я росла у львівському
спецінтернаті
І сприймала змалку
Життя на дотик…
Тут сиділи й інші,
Знічев’я стежили
І не слухали мабуть
того читання…
А для мене на тому
Багато залежало:
То була інстанція —
Перша й остання…
Я була сліпою…
І барви сприймала
Через призму інших,
Через почуте.
То ж сьогодні для себе
Вирішить мала
Після вашого слова,
Бути чи не бути…
Вірші ті — примітивні
І недосконалі,
Я тепер це сама
Розумію і знаю…
Та тоді ви схвильовано
Й щиро сказали:
“Ще читайте, прошу!
Ще читайте, благаю!”
Я читала вірші
В тісному колі.
Всі сприймали їх так собі,
Без інтересу.
Я вам щиро дякую,
Пане, Миколо,
Що не вбили тоді
Ви в мені поетесу.

Співав рояль (Е.Д. Кобулею)

Співав рояль… Він звик до Ваших рук,
шукав тепла в чутливих ваших пальцях
і розумів весь біль сердечних мук,
і сам для Вас глибинно відкривався…
Він був живий… А в ньому — цілий світ…
Тут змісту набирала нота кожна…
Він лиш не знав прожитих Вами літ,
бо знать про те роялеві не можна.
А Ваші роки падали дощем
в жіночі ніжні пелюстки-долоні
і залишали в серці терпкий щем,
сивинами вкладалися на скроні…
Йдуть кожен рік у світ випускники…
Студенти… Пересічності, таланти…
Ви дивитесь на них із-під руки…
Усі лауреати, дипломанти…
Їх імена тримають на устах, —
такі суворі присуди реалій…
А Ваше ймення — у святих трудах,
те знаєте обидва ви з роялем…
Між вами не буває таємниць.
Підслухати б таємну вашу мову…
Звучить рояль… Безжурно, як колись…
Мрійливо, урочисто і святково…

Ярославі Крилошанській

Народилася пісня і Слава.
Я не знаю, хто з них раніше,
та тепер вони ходять у парі,
світ дивують, щоб став добрішим.
Мати плеснула пісню у купіль,
щоб були вони завше вкупі.
Потім піснею в колиску поклала,
аби з нею доня зростала.
Посміхалися пісні і Славі
теплі ранки й сніги кучеряві,
кожна квітка, травиночка кожна,
бо без того ніяк їм не можна.
Народились від Бога вони обидві,
та тернова дорога стелилась їм завше.
Так жили: у любові, журбі та молитві,
на високе і чисте людині вказавши.
Слава, ти вже ніколи без пісні не зможеш.
Це твій присуд і доля, свята і висока.
Поможи ж Вам обом, милосердний наш Боже.
Хай ніколи тебе не приваблює спокій.
Дай Вам, Боже, обом руйнувати фортеці,
запалити багаття у спраглому серці.
Хай Вам затишно й тепло живеться на світі.
Море оплесків Вам і ще більше квітів.

Моїй вчительці

“Світова зоря” — це дуже гучно.
Треба тихо, щоб почули Ви…
Вчителько моя, ми Ваші учні,
і не опускайте голови.
Ми не осоромимо ніколи
нашу школу й правила прості,
і каштани, ті, що біля школи, —
наші охоронці у житті.
Пустощі, підказки, — все пробачте,
на уроках тихий пересміх…
Ви нам іспит заново призначте,
через роки Ви покличте всіх.
Через нас у Вас сивини в косах,
і невтомне серце стугонить.
Жовкнуть трави у зелених росах
і не можна зупинити мить…

ВИХОР
(І.Ц.)

Вихор розвихрений. В-вихрі вона:
Ніжна, нестримна, палка, навісна!
Вітер згинає веселку в дугу…
Сом, прип’ятий на ланцюгу…
Дихати — можна, а плавати — ні…
Серце в огні, в шаленім вогні…
Їй би злетіти — захоплює дух!
Та не пускає буднів ланцюг!
“Ну, відпусти мене! Ну, не тримай!
Вільна я! Хочу злетіти — і края!”
Ще раз рвонулась: “Вільна! Лечу!”
Чи то до сміху, чи до плачу…
вже попід хмарами… неба блакить…
Що її може тепер зупинить?
Раптом з землі долинають слова:
“Мамо, куди ти?” Краплинка жива…
Серце спинилося: “Боже мій! Син!
Він на землі залишився один!”
Нитка тонісінька, але міцна,
землю і небо єднає вона.
І повернулась. Вихор ущух.
Полум’я згасло. Приземлено дух.
Вітер веселку зігнув у дугу.
Мрія, прип’ята на ланцюгу…
От, як її прив’язала земля:
плавай, аж поки ланцюг дозволя.
Серце в огні, в шаленім вогні…
Будеш літати тепер лиш у сні…