ДАЙ, БОЖЕ, НЕ ЗРІКАТИСЯ ЛЮБОВІ
Скотилась зірка і у серце впала,
і засвітилась радістю в мені.
Себе усю віддати б людям мала,
всю до останку. Не боюся, ні.
Я не боюся ні падінь, ні злетів,
я не боюсь ні слави, ні ганьби.
Така вже доля лицарів й поетів.
Лише даремно, Боже, не згуби.
Не дай згоріти, спопеліти всує,
нікому не принісши каяття.
Як шкода тих, хто в світі цім існує,
ці люди гідні мого співчуття.
Нехай би я жила собі у Львові,
нехай мене розлука обмине.
Хай Бог дасть не зрікатися любові
і вірити, що любить хтось мене.
З РОСИ Й З ВОДИ
З роси й з води Вам, дорогі львів’яни.
Нехай святиться рідний ваш поріг.
Я вірю в те, що кращий час настане,
Бо мій народ зміцнів і переміг.
Як після ночі день новий зоріє,
А після дня настане знову ніч,
Хай з попелу відродиться й змужніє
Козацька наша Запорізька Січ.
З правіку ми справдешні Українці.
В оселях наших завше хліб і сіль.
Нехай приходять друзями чужинці.
Ми їх покличем в гості звідусіль.
Нехай піснями виповниться хата,
І кожен хай по-своєму співа.
Коли ти брат, зустрінемо, як брата.
Коли ти ворог, матимеш сповна.
З роси й з води Вам, любі Українці,
Від берегів і Ворскли, і Дніпра.
Ми тут не зайди, ми тут не чужинці.
Пошли нам, Боже, щастя і добра.
ТІЛЬКИ Б ЗНАТИ…
Моє зітхання –
То печалі далеких світів.
Моє кохання –
То чиїсь недолюблені ночі.
Хто не міг, той хотів,
А хто міг, той чомусь не хотів
Зазирнути в мої
Затуманені росами очі.
Я розчешу свій сум
Заколисаним болем віків,
Збайдужіле тепло
Розділю між тривогами бранців.
Я для вас принесу
Свою пісню, свій зболений спів,
Що було й не було
Оспіваю пташиною вранці.
Зацвіте небокрай,
Заспіває пташина сумна,
І здригнуться чиїсь
Переповнені трепетом груди.
Тут і пекло, і рай.
Тільки б знати, що я не одна,
Тільки б знати, що є
Небайдужі окрилені люди.
Хай не солодко сплю,
Хай я завтра не досита з’їм,
Тільки б знати, що я
У пориві своїм не єдина.
Я люблю, так люблю.
Я скажу і чужим, і своїм,
Ніжно, трепетно так:
«Україна! Моя Україна!»
ДАРУЮ ВАМ
Дарую вам і квіти, і безсоння,
І пісню, і поезію, і прозу.
Нехай сіда на ваше підвіконня
Святочна радість і тверезий розум.
Дарую вам і зорі, і світанки,
І день оцей, розкрилений і гарний,
І білий світ, реальний і примарний,
Й саму себе, до краплі, до останку.
І душу, що не зрадила ні разу,
Любов, що не згрішила перед Богом.
Лише свій сум, і сльози, і образу,
Свою печаль, неприспану тривогу,
Свій біль, що душу виповнив докраю,
Нікому не віддам, собі залишу.
А вірші ті, що ще колись напишу,
Всі вам віддам, нічого не сховаю.
Дарую вам той щебет солов’їний,
Свого шпака, що повернувся з вирію.
У вас я, люди, не похитно вірую,
У вас, у Бога, й в нашу Україну.
НАСТРОЄВІ ЗАМАЛЬОВКИ
ДО ШКОЛЯРІВ
Чиїсь дівчатка вже спішать до школи,
А хлопцям жаль прощатися з м’ячем.
Якби ж ви знали, що цей день ніколи
Не вернеться ні з вітром, ні з дощем.
У вас турбот не так уже й багато
Серед сучасних і буремних днів:
Щоб ваша мама й ваш суворий тато
На класних зборах не почервонів.
І вчителька привітна і ласкава,
І клас, неначе яблунь білий цвіт.
Та вчитися чомусь вам не цікаво,
Ви хочете скоріш в дорослий світ.
Набридли вам і зошити й пенали,
Підручники вже стали тягарем.
Якби ж ви знали, ах, якби ви знали,
Яке то щастя бути школярем.
Та ви ще це відчуєте, я знаю,
Та не тепер, а потім, а колись…
Дзвенить дзвінок. Ідіть. Я почекаю.
Я тихо відійду у падолист…
Нехай вас всі негоди обминають.
Нехай таланить донькам і синам.
Нічого роки нам не повертають,
А тільки спогад залишають нам…