РУСАЛЕНЯ

Літо. Палюче сонце і лагідне море. Невеликий пляж. На пляжі
повнісько дорослих і дітей. Декотрі діти з мамами, декотрі з бабусями.
А оці дві дівчинки, мабуть, найщасливіші – з ними мама і тато. Мама
молода і гарна, тато спортивної статури. Дівчатка зібралися лізти у
воду. Юля все ще не може зважитися – вода холодна. А як же ж
хочеться. Саіда вже не може встояти на місці, їй хочеться скоріш у
воду. Раптом дівчинка повертає голову до мами і голосно питає:
– Мамо, мамо, а правда я колись була русалочкою і жила у
морі?
– Не вигадуй, Саідо. Не фантазуй. Ти завжди була дівчинкою,
нашою донечкою.
Тут і Юля втрутилася у розмову.
– Саідо, ти ж моя сестричка. Хіба ти забула?
– Ні, не забула. Але все-таки колись, давно-давно я була
русалочкою і жила у морі. Я пам’ятаю. Як ви могли про це забути?
Мама дуже боялася тих спогадів Саіди. Вона чомусь і моря
боялася. Їй було лячно, що море забере у неї її Саіду, котру вона
любила.
– Дивіться, дивіться, дельфін пливе! Це ж мій Вихор! Вихоре,
Вихоре! Почекай. Я тут, я пливу до тебе.
Дівчинка кинулася у хвилі і попливла. Та як попливла! Всі
присутні заворожено дивилися на дівчинку. Навіть рятувальники
забули про свої обов’язки. Вони теж милувалися маленькою
плавчинею. Здавалося, що дівчинка не робила ніяких рухів. Хвилі самі
несли її, а вона посміхалася і щасливо гукала:
– Вихоре, Вихоре, почекай, я тут.
Нарешті рятувальники прийшли до тями і згадали про свої
обов’язки. Вони бігали по березі і галасували:
– Дівчинко, дівчинко, не можна запливати за буйки. Це
небезпечно. Негайно повертайся.
Один з рятувальників з несамовитою люттю кинувся до
молодої мами, що спокійно стояла на піску.
– Ви самі відповідаєте за своїх дітей.
На що мама зважено відповіла:
– Добре. Знаю. А ви так не кричіть, а то щоб вас часом не
довелося рятувати.
Тут ближче підійшов тато.
– Що трапилося, шановний? Чого ви кричите?
– Це ваша дитина?
– Наша. А що?
– Вона запливла за буйки.
– Я бачу. Нічого страшного. Саіда добре плаває.
– А ви знаєте, що…
– Знаю. Заспокойтеся, шановний. За Саіду хвилюватися не
треба. Вам принести соку чи води? Випийте чого-небудь. Це вас
заспокоїть. Все гаразд.
Рятувальний тільки безпорадно махнув рукою. Бо ж
відповідати за дитину, якби щось трапилося, довелося б таки йому.
Аж тут загаласували всі, що були на березі, і кинулися ближче
до води.
– Дельфін! Дельфін!
– Дивіться, дівчинка біля нього!
– Мати Божа! Вона на спині у дельфіна. Вони пливуть.
– Та чого ж ви стоїте? Скоріш човна. Рятуйте дитину.
– Їх вже не видно. Господи, пропала дитина.
– Та ні, дельфіни наче миролюбні.
– Ага, миролюбні! Хто може знати, що йому в голову збреде?
Раптом всі гуртом напали на рятувальників.
– А ті стоять собі, як бовдури. Їм хоч би що.
– А що їм? Не їхня ж дитина. Їм аби зарплату вчасно
виплатили.
Жінки ладні були з кулаками кинутися на рятувальників, що й
без того були бліді і непорушні з нажаханими очима.
Та в цей час з’явилася Саіда. Усміхнена і щаслива, вона пливла
на своєму дельфіні. Біля самих буйків вона прощально припала до
дельфіна і далі вже пливла сама. Спокійно вийшла на берег і підійшла
до Юлі.
– Як? Ти ще не купалася? Іди, вода класна.
– Та… Всі тут за тебе переживали.
– За мене? А чого? А-а, за Вихора? Та це ж мій друг.
– Вони ж того не знають.
– Так, звичайно. Їм не треба того знати.
До Саіди підійшов рятувальник з перекошеним від злості
обличчям.
– Ну, дівчинко, ти нас ледве до інфаркту не довела. Хіба ж так
можна? Якби я був твоїм батьком, то я б тобі…
– Ви б ніколи не були моїм батьком. Бо ви злий.
А якби люди знали історію Саіди, то так би за неї не
переживали. Ну, людям це знати не обов’язково, а вам я розкажу.
Думаю, що буде цікаво.

У Чорному морі, поблизу пляжу, де в літній сезон купається
багато людей – дорослих і дітей – жила маленька русалочка Саіда. Не
русалочка навіть, а русаленя. Так її всі називали – русаленя. А Саіда й
не ображалася. То й що, що русаленя? Вона й справді маленька. І не
спішить рости. А навіщо? Їй так добре гойдатися на хвилях, пірнати,
сміятися і голосно вигукувати:
– Саіда! Саіда!
Голосочок у русаленяти тоненький. Якщо хтось і почує, то й не
розбере. Може видатися, що це чайка кричить. Люди так собі і
думають. А то не чайка, а русаленя Саіда. А як втомиться вона
плавати і пустувати, то пірне під воду та й спить собі на постелі з
водоростей. Всі її шукають, і сестри, і батько водяник, а вона спить
собі. У морі теж є свої водяники. А ви не знали? Є, аякже. І водяники,
і русалки. Морські русалки зовсім схожі на русалок дніпрових, про
котрих ви, звичайно, чули. Вдень русалки для людей невидимі. А
вночі вони випливають і водять свої хороводи. Спершу на воді, а
потім і на сушу виходять – до місяця погрітися. Всі морські істоти
підпливають ближче, щоб почути пісні русалок і побачити їхні забави.
Декотрі русалки-самітниці обирають собі дику скелю, вмощуються
там і співають. Гарно співають. В такий час людині зустрічатися з
русалками небезпечно – можуть у воду затягнути. А вдень нічого,
вдень вони не страшні. Та зараз не про те. Зараз про Саіду, те
пустотливе русаленя. Всі шукають її, кличуть, а вона собі спить і не
озивається. Тоді до Саіди підпливає дядечко краб. Тільки він один
знає, де ховається Саіда. Бо вони дружать. Дядечко краб лоскоче
Саіду клешнями – і вона прокидається.
– Дядечку крабе, ну чому ви мене розбудили?
– Бо тебе шукають.
– Хто?
– Та твої всі. Хвилюються. Вже, либонь, все море збаламутили.
А тебе нема. Вже думали, що ти ненароком до рибалок в сіті
потрапила.
Русаленя сміється:
– А я тут, сплю собі.
– Винирни і заспокой своїх. Не можна заставляти їх так
хвилюватися.
– Не хочу. Нехай там.
– Саідо, не сердь мене, бо я тебе ущипну.
– Ах, так? Тоді я поміняю схованку. І ви мене більше ніколи не
знайдете.
– Ну-ну, Саідо, я жартую. Хіба ж би я собі дозволив тебе
ущипнути? Та скорше б я дав свою клешню акулі відкусити. Але, будь
така ласкава, випливи та й покажися своїм.
– Набридли. Всі мене вчать, всі мене виховують, навіть медуза
Ліла пробує мені робити зауваження.
– Бо ти маленька. Рости швидше.
– А я не хочу рости. Я хочу бути… Дівчинкою.
– Ким? Ким ти хочеш бути?
– Дівчинкою. Звичайною людською дівчинкою.
– Тихо, – зашуркотів дядечко краб. – Ти про те навіть нікому не
кажи, бо я не знаю, що твої з тобою за такі слова зроблять. Покарають
мабуть.
– А я втечу.
– Ой, Саідо, ти велика бешкетниця. Пора вже ну хоч трішки
дорослішати.
– А я не хочу. І не буду.
– І завжди пам’ятай, що ти – русалочка.
– І не русалочка я зовсім, а русаленя.
– Я в тому нічого образливого не бачу.
– А я бачу.
– Ну добре, добре. А зараз виплинь і покажися своїм.
Русаленя виринає і голосно гукає:
– Ось я, ось! Чого галас зняли? Аж море заштормило від вашої
метушні.
Тут всі родичі Саіди так і кинулися до неї. Всі були сердиті і
сварили її.
– Де ти була?
– Куди ти пропала?
– Ми вже хотіли за тобою у рибалок питати.
– А батько думав, що тебе акула з’їла. Кажуть, що вона тут
шастає.
– Так би я їй дала себе з’їсти!
– Ач, яка смілива. Ти просто не знаєш, що таке акула.
– Саідо, – грізно сказав батько, – я тебе прив’яжу до якорного
ланцюга. Тоді знатимеш. Посидиш і подумаєш, як себе треба
поводити.
– А ще кажуть, що у морі воля. Яка там воля, коли кожен над
тобою збиткується?
– Саідо, я таки тебе покараю. Сьогодні ж.
– А я… А я втечу. І стану людською дівчинкою. Отак!
Тут всі страшенно обурилися. Таких слів не те, що казати, а й
думати не можна було. А те мале… Що воно собі дозволяє? Зовсім
розпустилося. Всі налетіли на Саіду та й ну її сварити.
– Ти просто нестерпна!
– От з’їсть колись тебе акула – тоді знатимеш.
– Ні, таки треба її до якорного ланцюга прив’язати. Може тоді
порозумнішає. Ти дивися на неї! Таке ще мале, а такі речі говорить.
Нечувано!
Коли всі розпливлися, сердиті та обурені, до Саіди повільно і
поважно підпливла медуза Ліла.
– Ти нестерпне дівчисько. Ти забуваєш, що треба слухатися
старших. Якщо ти і надалі будеш така нечемна, то я тебе вкушу.
– Що? Мене? Вкусиш? Та я тебе зараз розмащу і на берег
викину.
Та й кинулася до Ліли. Саіда терпіти не могла медуз, а
особливо Лілу з її повчаннями. Тепер Ліла злякалася не на жарт. У
безголосої Ліли де й голос взявся.
– Пробі! Пробі! – загукала Ліла. – Оте мале русаленя хоче мене
згубити.
Все це бачив дельфін Вихор. Він довго спостерігав всю ту
сценку, а потім підплив до Саіди.
Вихор був великим другом Саіди.
– Облиш, Саідо. Сідай. Попливемо з тобою далеко-далеко
звідси.
– От дякую тобі, Вихоре. Ти мене врятував. І чого всі вони до
мене причепилися? Все їм не так.
– Бо ти, Саідо, не така, як усі.
– Не така, як усі – це як? Гірша чи краща?
– Краща, Саідо, краща.
– Дякую тобі, Вихоре, ти справжній друг.
– Вихором дельфіна називали тому, що там, де він плив, завжди
здіймався цілий вихор бризків, бурунилися хвилі. Вихор може тому й
любив те мале русаленя, що воно, як і Вихор, не любило спокою і
тиші, було цікаве і допитливе. Хіба ж Саіду могла зрозуміти медуза
Ліла, повільна, поважна, драглиста і… Немудра. Як тільки Саіда
попливла верхи на дельфіні, Ліла поспішила, як тільки могла спішити
медуза, щоб знайти водяника і поскаржитися на пустотливу Саіду.
– Це жахливо, – сказала Ліла, нарешті знайшовши водяника.
– Що саме, Ліло?
Становище водяного, намісника Нептуна у цьому регіоні,
змушувало його з повагою ставитися до всіх морських істот.
– Що жахливо, Ліло? Що трапилося?
Водяник вже й забув про суперечку з Саідою. У нього стільки
справ, стільки проблем.
– Те русаленя таке пустотливе. Я хотіла їй розказати, як вона
має себе поводити зі старшими. А тут приплив Вихор і її забрав.
– То Саіда з Вихором? Дуже добре. Це порядний дельфін. Він
Саіду не скривдить, а коли треба, то й захистить.
– Будьте обачні, – забулькотіла Ліла. – Той безтолковий дельфін
геть збаламутить те дурне русаленя. Треба заборонити…
– Заспокойся Ліло. Все гаразд. Про Саіду є кому подбати. У неї
велика родина. Та й я, батько, поки що при силі. А ти, Ліло, не
хвилюйся так. Це може зашкодити твоєму здоров’ю. Подивися на
себе, ти аж побіліла.
– От… Ніхто не хоче Лілу слухати. А Ліла розумна. Може й
навіть найрозумніша серед вас всіх.
– Ну хто ж сперечається, Ліло? Ти у нас розумна. Це всі
знають. Але бережи себе. Не розтрачуй намарно свій розум і свою
енергію. От про що йдеться.
А Саіда, опинившись на спині Вихора, вмить забула про всі
свої злигодні та негаразди. Вона припала до дельфіна і заспівала
весело і безтурботно.
Я русалкою вродилась.
Доля так розпорядилась.
Я весела і мала,
Пісеньку придумала.
Я русалка рифова,
Маю друга Вихора.
Як ми з ним захочемо,
То й за море скочемо.
Море синє, море чорне,
Непокірне, невгамовне,
Ти буваєш голубе,
Дуже я люблю тебе.