– Та здалеку, – відповів той. – Шляхи мої неміряні, дороги мої неходжені.
– А хто ж ви?
– Я – кобзар-бандурист. Ходжу по містах і селах, пісні та думи співаю. Людей веселю, а іноді і сльозу із серця витисну.
– То чи не зайшли б ви часом до моєї оселі? Обсушу вас, обперу, стравою теплою нагодую.
– А чому б ні? Я й живу тому, що добрі люди на світі є, а то б уже давно пропав. А мені пропасти не можна, бо тоді пісень на світі поменшає.
– То ходім.
Тітка Настя ввела гостя у хату, обсушила, нагодувала, а гість, відпочивши, дістав свою бандуру, довго щось там підладжував, а потім так легенько доторкнувся до струн – і в хаті ніби посвітлішало від того ніжного звуку.
Оленка сиділа біля вікна і пробувала щось вишивати. На гостя вона спершу не звернула уваги. Але коли той доторкнувся до струн бандури, дівчинка якось дивно глянула довкола, вишиття випало з її рук. А бандурист заспівав:
Ой, Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Дівчинка дослухала всю пісню до кінця. Заслухалась і тітка Настя. Може тому і не звернула уваги на якийсь дивний погляд Оленки. А та підійшла до неї, обняла холодними рученятами і тихенько спитала: