– Весни боятися не треба, але, поки вона прийде, треба розтопити серце дівчинки.
– Як? Воно ж у неї, певно, теж крижане.
– Так. Але це не просто собі крига. Дівчинка ходить, розмовляє – отже вона жива.
– А як я дізнаюся, коли у неї розтопиться серце ?
– А вона у Вас плаче?
– Дуже рідко. Я не даю їй плакати. Але щось раз чи два плакала. Та от диво: у неї холодні сльози.
– От-от… Перша ознака, що у дівчинки розтопилося серце, коли вона заплаче справжніми гарячими слізьми.
– І що тоді?
– Тоді вже їй і Вам не треба буде боятися весни: вона не причинить вам зла, бо дівчинка вже буде не крижаною, а справжньою дівчинкою.
– А як же ж це зробити?
– Мушу признатися, що того я не знаю. Зворушити її чимось треба, розчулити.
– Вона до всього байдужа. Вже чого я їй тільки не купую – нема у неї ні радості, ні смутку.
Пішла тітка Настя додому, не дуже втішена. Якось вже зовсім напровесні проходив біля їхнього будинку чоловік. Здалеку, видно, йшов. Ноги геть промокли. Він сів на лавочці спочити, дістав з торбини окраєць хліба, кусочок сала та й став їсти. Побачила його тітка Настя та й каже:
– Бачу, чоловіче добрий, ви здалеку.